Як уродженець Тернополя Москву завойовував (ЩЕ ФОТО)

Наш земляк і аферист став третім чоловіком Марини Мнішек. Одначе через свої амбіції козак поплатився життям і дружини, і власним, і, як пліткували, життям свого маленького сина.
Не став татарином
Татарський напад 1575 року на Тернопіль був другим великим після нападу 1544 р. Замок уже був добудований, мури і вали оточували місто з півночі, сходу та півдня. На заході поселення “прикривали” став і болота. Стояло спекотне літо, нападу ніхто не сподівався, чим, власне, і скористалися ординці.
Татари розграбували в околиці все, що могли, забрали великий ясир і розташувалися табором неподалік Тернополя, сподіваючись ще й отримати відчепне. Утім, сталося все інакше: до міста над’їхав невеликий кінний загін Якова Незбитовського і з ходу розбив орду. Степовики втекли, та вже через декілька днів одумалися і повернулися. Незбитовський вдав, що відступає. Відтак у вигідній для себе місцині між Тернополем і Збаражем він розгромив нападників. Татари втекли з частиною здобичі і прихопили з собою семирічного хлопчину - Івана Заруцького.
Чим займався Заруцький у Тернополі - невідомо. Так само документи мовчать і про його родину. Збереглася тільки інформація, що батька полоненого звали Мартином.
Повернутися у Тернопіль Івану не судилося, але він не став яничаром чи татарським витязем і добре пам’ятав, що є русином, тобто українцем. Зрештою, Заруцький втікає з полону до донських козаків і дуже швидко його там обирають старшиною.
Життя - суцільна авантюра
Спокійно на Дону Заруцький не зажив - часи були не ті. Місцеві козаки, піддані московського царя, були неспокійними, бунтівливими людьми і відзначалися не тільки у походах на татар чи турків, а й дебошами проти керівників чи, навіть, царів. Мирно жити у зимівнику і сіяти ячмінь-пшеницю не випадало і спокійним за вдачею селянам - у Москві тривала Велика Смута. Річ у тім, що цар Федір Іванович, син Івана Грозного, був бездітним. Натомість його молодшого брата і спадкоємця Дмитра Івановича вбили у 1591 р. з наказу боярина Бориса Годунова. Годунов став царем, але осторонь не залишилися і сусіди - поляки та українці. Почали з’являтися самозванці: Лжедмитро І і Лжедмитро ІІ, які видавали себе за дивом врятованого царевича Дмитра Івановича. Кінець історії міг настати тоді, коли 11 грудня 1610 р. хрещений татарин Петро Урусов вбив Лжедмитрія ІІ. Одначе саме так настав час Івана Заруцького.
Чий син Іван
Заруцький ще у 1607-му чи 1608 р. прийшов до самозванця з п’ятьма тисячами донських козаків. Коли узурпатора вбили, козацький старшина хотів утекти, але його ж підлеглі силою змусили залишитися. Скориставшись плутаниною і неясною ситуацією у державі, він одружився з Мариною Мнішек. Коли ж цариця, вже після смерті Лжедмитрія ІІ, народила сина Івана, наш земляк став опікуном цього малолітнього претендента на царський престол.

Офіційно дитину звали Іваном Дмитровичем, одначе по всьому царстві його обзивали “ворьоною”, “ворьонком”. Подейкували, що сина Марина Мнішек насправді народила не від Лжедмитрія, а від Заруцького.
Як би там не було, опікун царевича Івана з однодумцями взялися встановлювати свою владу. Задум втілити не вдалося і після поразки від військ Мініна та Пожарського біля Переяславля-Залєського Заруцький, прихопивши Марину Мнішек та її сина, вирішив відступати. Боротьба його військ та військ новообраного царя Михайла Романова тривала з перемінним успіхом, причому серед вояків Івана Заруцького було приблизно 3000 росіян і тільки 400 українців. Та, зрештою, козаки почали покидати свого ватажка, дізнавшись, що він провадить таємні переговори з поляками.
Наздогнали аж за Волгою
Іван Заруцький, втрачаючи авторитет, знову відступив - до Астрахані. Там його спершу підтримали місцеві козаки та посадські люди. Та козаки Заруцького посварилися з ними і той, після поразки на Волзі від загонів терського стрілецького голови Хохлова (невідомо, чи він був українцем - прим. ред.), утік далі на Схід, до річки Яік, яку тепер звуть рікою Урал. Це вже були підступи до Сибіру і саме там, на острові Ведмежому, старшину, Марину Мнішек та сина наздогнали люди князя Одоєвського.
Арештантів терміново доправили у Москву, де Івана Заруцького скарали на смерть, посадивши на палю. Щодо Марини Мнішек, то її запроторили до в’язниці. Є версія, що за тюрму цій амбіційній жінці слугувала Кругла або ж Маринкинська башта кремля у місті Коломна. Та найбільш трагічною була доля царевича Івана. Його, чотирирічного, повісили.
Відтак через марнославство Іван Заруцький не залишив нащадків. Навіть більше, якщо Іван був його сином, то саме батько спричинився до такої трагедії.
До речі, перед смертю Марина Мнішек прокляла рід Романових, побажавши, щоб усі його представники помирали не своєю смертю аж доки їхній рід не зникне зовсім.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.