Україна нині - це зона культурного лиха, вважає тернопільський музикант і поет Олексій Лещишин

Першу свою збірку поезій Олексій Лещишин видав у 50 років. Музикант і виконавець власних пісень каже, що літератором себе не вважає. Але дуже добре відчуває ритм і мелодику вірша.

Добрий вірш – той, котрий легко покласти на музику, каже сопілкар гурту "Доля" Олексій Лещишин.
Запальний віртуоз на сцені, поза нею - тихий і неквапний у розмові. Розповідаючи про свою збірку "Вже ніколи", він наче досі дивується й мало не соромиться того, що виніс її на люди. Каже, в літературі він – повний неук. Охочіше говорить про справу свого життя – музику. Тож саме з музики розмову й починаємо.
З ТРУБОЮ У ФУТЛЯРІ ЗАВЖДИ Й СОПІЛКА
- Як обирали професію? Ви родом із династії музикантів?
- Професійної династії немає. Але мої батьки обоє з молодих років були дуже здібні до музики, особливо мама. Вона прекрасно співала, грала провідні ролі в наших сільських аматорських театрах. Думаю, генетично це мусило передатися. Бо з раннього дитинства я не уявляв себе ніким іншим, аніж музикантом. Коли звучала музика – просто затерпав. Батьки ніколи не мали зі мною проблем, як брали мене малого на весілля. Знали, що я нікуди не дінуся - весь вечір простою біля музикантів.
- Хто перший побачив у вас здібності до музики?
- Родина Петрівих із нашого села. Скрипаль Василь Петрів був геніальним народним музикантом. Знав і нотну грамоту – ще за Польщі вчився в освіченого музиканта в Бережанах. Саме він наполіг, аби я йшов вчитися до Бережанської музичної школи. Там мене прийняли у клас труби.
- На яких інструментах зараз граєте?
- Міг би сказати, що на багатьох. Але музиканти з цього приводу жартують: якщо ти кажеш, що граєш потроху на всіх, то значить, що добре не граєш на жодному...
За спеціальністю я трубач. Але у футлярі разом з трубою у мене завжди була сопілочка. Бо потяг до народних інструментів, до нашого українського колориту, до музичних першопричин я мав завжди.
- Вже збираєте власну колекцію музичних інструментів?
- Так, маю чимало дудочок і сопілок. Багато з них – подаровані. Деякі привіз з-за кордону. На виступах, звісно, використовую не всі. Зазвичай – сопілку-пікколо, тенор, альт і сопрано.
- Чи є нині на Тернопіллі добрі майстри, котрі роблять сопілки?
- Дерев'яні сопілки раніше виробляли на фабриці у Мельниці-Подільській. Але зараз вона вже не діє. Тамтешні майстри тепер роблять інструменти лише на індивідуальні замовлення. А сам я найчастіше користуюся сопілкою, яку зробив київський майстер Дем'янчук.
ПЕРШИЙ ВІРШ - ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
- Що вас зараз захоплює більше – вірші чи музика?
- Не можу сказати, котре із цих захоплень сильніше. Музика зараз – моє ремесло. Нею мені Бог дав заробляти на життя і в цьому маю щастя. А вірші довший час писав лише для себе.
- Пам'ятаєте, коли написали першого?
- То було в сьомому класі. Наш вчитель, пам'ятаю, дав тоді у вівторок завдання на п'ятницю – написати вірш. Перша думка була - що це неможливо. Але потім я вернувся зі школи додому, пас корову на горі і якось слово до слова склалися тих пару рядків:

Як гарно зустрічати ранок в полі,
Відчути цю незрівнянну красу,
Велику радість, спів самої Долі,
Душою увійти в гармонію живу...

Донині дивуюся, що дитиною я написав такі недитячі слова.
Далі дуже довго нічого не писав. Але коли почав займатися музикою і складати мелодії, то текстів для них не шукав, а писав свої.
ВІД РАДІСНОЇ ЕЙФОРІЇ ВІРШІ НЕ ПИШУТЬСЯ
- Чи помічаєте, що і в ваших піснях, і в віршах – багато мінору?
- Справді. І від інших чув таке не раз. Одна дівчинка, прочитавши збірку, сказала: "Та там же один сум...". Пояснюю в таких випадках, що сам я дуже люблю Франкове "Зів'яле листя". Скажіть, чи багато з чого там можна посміятися? Так склалося його життя. Так він писав. Звичайно, і не думаю рівняти себе до Франка. Але так склалося і моє життя...
- Чи маєте бажання після виходу збірки зробити собі паузу і перестати писати?
- Не знаю, як роблять великі літератори. Кажуть, що дехто робить перерву, бо "виписується". Не знаю...
Я не можу хотіти чи не хотіти писати. Як казав Андрій Дементьєв, "Стихи не пишутся – стихи случаются". Вони або є, або їх нема.
Коли вже готував книжку до друку, дуже довго її редагував. Був просто вимордуваний тою збіркою. Тому самому було дивно, коли раптом посеред такої рутинної редакторської роботи раптом з'явилося три нових вірші. Може, вони стануть початком наступної збірки. Може ні. Як Бог дасть. Або завіса відкриється і ти вийдеш на сцену, або залишишся поза нею.
- А які земні причини додають потрібного настрою для віршів?
- Самі бачите, мої поезії здебільшого – "згусток болю, більш нічого". Від радісної ейфорії мені вірші не писалися і не пишуться. Пишеться або тоді, коли погано, або тоді, коли просто ніяк, нейтрально. І якихось особливих зовнішніх умов для цього не треба – ні тиші, ні певного часу доби. Вірш може прийти в тролейбусі чи посеред дороги. Є в мене і зо п'ять віршів, написаних після того, як вийшов із церкви.
- Чи суворий ви цензор для самого себе?
- Дуже. Можливо, вже вік такий – не хочеться продукувати абищо. Те, що надруковане, переписував не раз. Приглядався до кожного слова. Я, як музикант, дуже добре відчуваю ритм і мелодику, тому одразу помічаю збої. Вірш для мене – то мелодія. Зміст – то одне, а от форма має бути така, аби її було легко покласти на музику. Тоді навіть якщо пісні на ті слова не буде, вірш все одно співатиме сам по собі, внутрішньо.
- До чиєї думки прислухаєтеся, оцінюючи свої твори?
- Всі вірші з першої збірки читали мої колеги по роботі. А з літераторів прислухаюся насамперед до думки Богдана Бастюка, Ірини Чуйко, Богдана Мельничука, Петра Сороки.
- А на яких книжках формувалися ваші власні літературні смаки?
- Як у музиці, так і в літературі найбільше люблю класику. Хоча й можу захоплюватися джазом чи естрадою і читати сучасну літературу. І все ж найбільше враження справляє на мене Франко. Досі, коли перечитую його поезію чи прозу – мороз поза шкірою...
Також перечитую й Ольгу Кобилянську. Сучасних авторів знаю, але враження від їхніх творів – далеко не таке глибоке.
Чому смаки – саме такі, зараз вже й не задумуюся. Зробив для себе висновок, що це явище – поза свідомістю, щось метафізичне. Загалом у літературі, на відміну від музики, визнаю себе повним неуком. Тому ні пояснювати якихось явищ, ні аналізувати не беруся.
УКРАЇНА - ЦЕ ЗОНА КУЛЬТУРНОГО ЛИХА
Більше двадцяти років Олексій Лещишин входив до журі на відбіркових конкурсах пісенного фестивалю "Червона рута".
- У який бік змінюється рівень виконавців, що претендують на участь у цьому фестивалі?
- Не можу сказати, що тернопільські виконавці протягом цих двох десятків років робили величезний фурор на "Червоній руті". Але Тернопільщину знали – як би там не було. Наші земляки займали призові місця.
Загалом рівень виконавців змінюється хвилями. Бувають періоди більших успіхів. Бувають спади.
В нашій області є багато гарних виконавців популярної музики. Але на них лежить тягар провінційності, від якого дуже важко позбутися. Навіть не знаю, чи десь ще у світі існує таке явище. Той тягар провінційності змушує співаків відчувати, що вони нічого зробити не зможуть. І йдеться не лише про фінансовий бік, хоча він чи не найважливіший.
У результаті маємо шароварщину – ставлення до української пісні як до екзотики, котра припадає пилом десь у кутку музею...
- Які маєте особисті прогнози – як далі розвиватиметься наша культура?
- У світовій культурології останіми роками існує думка про те, що зараз відбувається девальвація культури у світових масштабах. Мені здається, що зараз Україна – це зона культурного лиха. Така, як Чорнобиль. Не знаю, чи ще якийсь народ у світі може похвалитися таким багатством збереженої автентичної культури... І при цьому мало що робить для її популяризації.
У Франції, як вийде якась одна книжечка – це велика подія. Всі газети про це пишуть. У нас же автор мусить брати свою книжку під пахву, сам її носити й показувати... У Франції міністр культури стоїть праворуч президента. Українського ж міністра культури більшість навіть не знає.
- Що ж робити?
- Держава має стати з голови на ноги. Ми досі, навіть за роки незалежності, ще не вийшли з колії, вибитої за радянських часів. Розуміємо, що з неї треба вибиратися. Але не можемо. Принаймні, моє покоління вже не може. Але залишається надія на молодих.

Поезії Олексія Лещишина

Мовчання
Мовчиш, спинившись на півслові,
Ні посмішки, ні доторку руки,
Лиш очі – дзеркало любові,
Вивідують на відстані думки.

Від тебе вже їх не ховаю
І ангела у зраді не виню.
Чи наяву, чи в сні, не знаю,
Коли існую, а коли живу.

...Ох та розмовонька очима.
Мов тіні, давні спогади пливуть.
Роки, як варта за плечима,
До тебе підступити не дають.

***
Ми з тобою недавні знайомі,
А, здається, давно не чужі...
"Київстар" мені знов повідомив,
Що з'явилася ти в мережі.
Мабуть, більшого нам і не треба –
Не беззахисних душ ми ловці.
Журавель ти для мене у небі,
Я для тебе – синиця в руці.

Присвята
У твоєму житті я нічого не значу.
Наша зустріч – лиш факт, без облуди й обмов.
Різні наші шляхи: мій – у тернах колючих,
Твій – між схилених трав і зелених дібров.

Зсохне тіло моє під палаючим сонцем,
Похитнеться під вихором буйних вітрів.
Ти цвістимеш, мов квітка в саду під віконцем,
Вмита краплями теплих весняних дощів.

І до тебе з любов'ю потягнуться руки,
Хтось торкнеться вустами твоїх пелюсток...
Наді мною зловіщі кружлятимуть круки,
Немов демони чорні з недобрих казок.

А можливо, це мрії, дочасно убиті,
І думки-самогубці на чорнім крилі.
На моєму шляху їх могили розриті,
Й дикий крик вороння на холодній землі...

У твоєму житті я нічого не значу,
Лише зустріч, лиш мить, без облуди й обмов.
Я на інших, на жаль, свою душу розтрачу,
Не зронивши сльози, посміхнувшись, заплачу,
І піду без прощань, щоб... зустрітися знов.

Довідка
Олексій Лещишин народився у 1960 р. в с. Рекшин Бережанського району. Закінчив Бережанську музичну школу, Теребовлянське культосвітнє училище та Київський інститут культури (кафедра духових та естрадних інструментів). Учасник бойових дій в Афганістані. Із 1987 р. живе і працює в Тернополі. Провідний методист музичного жанру обласного методичного центру народної творчості. Поет, музикант, автор та виконавець власних пісень. До 2000 р. – учасник гурту "Тернопільське поле". Тепер грає у гурті "Доля" під керівництвом Юрія Паславського.