Віталієві Кушнірику давали три місяці життя

Складну операцію на мозку Віталієві Кушнірику зробили завдяки допомозі спортсменів з багатьох країн світу. Зараз ще потрібні кошти на хіміотерапію

— Я живий лише завдяки спортсменам і рід­ним, — стверджує те­пер засновник тернопільської школи карате Віталій Ку­шнірик.

28 грудня минулого року тернопільські лікарі повідомили його дружині й рід­ним, що Віталієві залишилося жити не більше трьох мі­сяців. У правій півкулі мозку тренера медики виявили пухлину, що, імовірно, з’явилася не більш ніж півроку тому.

— Загалом 2007 рік був для мене як подарунок. Я став тренером збірної України з карате, у мене народився син, — розповідає чоловік. — А тут така страшна новина.

Відео дня

— Вони думали, що це останній раз, коли за столом збирається вся рідня, — розповіла нещодавно дружина Оксана. — Але ніхто навіть знаку не подав. Усі з острахом чекали операції.

Лікарі радили не зволікати з операцією, бо пухлина збі­ль­шу­валася, а навколо неї прогресувало запалення. Однак попередили, що українські нейрохірурги не мають великої практики таких операцій.

Що з ним щось не так, Віталій почав підозрювати, коли під час тренувань на мить переставав відчувати ліву частину тіла. Інколи йому здавалося, що непритомніє.

Коли після томографії мозку дізнався про пухлину, ледве не втратив контроль над собою.

— Я вже думав хрест на всьому ставити, — каже спортсмен. — Особливо ко­ли лежав у лікарні і дивився, як прикрашають ялинку. Думав, що це остання ялинка в моєму житті. Постійно відчував, що щось не так. Приміром, підходить у лікарні медсестра і хоче взяти килимок з-під моїх ніг, щоб витріпати. Я намагаюся відірвати ноги від підлоги. Праву піднімаю, а ліву ніяк зрушити не мо­жу. Так незручно було. Зібрався із силами і рвонув ногу руками. Так і підняв.

Гроші на операцію збирали учні Віталія. Вони розіслали інформацію про хворобу тренера по всіх спортивних сайтах. Від­гукувалися люди з усьо­го світу. Гроші на лікування надходили не тільки з Ук­­раїни й Росії, а й з Із­ра­їлю, Іс­панії, Ірландії, Фра­нції й Австралії.

— А якось до мене в лікарню приїхала жінка, — розповідає Віталій. — Сказала, що зробила це на прохання військових з фра­нцузького легіону, які врятували її під час війни в Косово. Вони попросили цю жінку, аби вона щодня приносила мені фрукти, їжу і допомогла, чим може. Я й досі не знаю, що це за хлопці.

Перед операцією на телефон Віталія щодня надходило не менше 20 sms-повідомлень, здебільшого від незнайомців. А інколи, ка­же тренер, дзвонили лю­ди, яких він навіть не споді­вався почути.

— У ті дні, коли мене готували до операції, я вирішив зателефонувати спо­ртсменові, з яким декі­лька років мав погані стосунки, — розповідає Віта­лій. — Сказав йому, що не хочу, аби ми залишалися ворогами. А він побажав мені триматися і швидше одужати. І потім навіть переказав гроші на операцію.

Оперували Віталія 22 січня в Московському науково-дослідному інституті нейрохірургії ім. Бурденка. В правій половині мозку видалили пухлину — астроцитому. Вона, до речі, як пояснили лікарі, не є ні доброякісною, ні злоякісною.

— Я на цей інститут вийшов завдяки своєму знайомому, одному із засновників самбо в Росії Євгенію Гло­ріо­зову. Мені сказали, що там найкращий нейрохірург з глибинних пухлин — професор Давид Піцхелаурі, — розповідає Віталій. — Єв­геній і попросив його прооперувати мене.

Віталія вразила впевненість професора в тому, що операція буде вдалою.

— Ви ж знаєте, як потрібно битися, і навіть вчите цьому своїх учнів. Так само і я знаю, що мені треба робити, — спокійно заявив нейрохірург.

Ці слова переконали Ві­талія, що операція буде успішною. І коли він прокинувся після наркозу, то насамперед спробував, чи працюють його руки і ноги.

Найстрашніше, запевняє Віталій, було в реанімації. У тій палаті лежали 12 людей. Дехто довго “виходив” з наркозу, а були й такі, хто до тями так і не прийшли.

— Двоє людей з палати впали в кому, і невідомо, чи вийдуть з неї, — каже Віталій. — Дивитися на таке дуже страшно.

Зараз Віталій почувається, як сам каже, майже добре. У Тернополі проходить “хімію” і променеву терапію.

— Дуже “плющить” від гормонів і протисудомних препаратів, — показує на обличчя. — Он як обличчя розпухло.

Операція Віталієві обі­йшлась в 6 тис. дол. Зараз він щодня п’є ліків на 1200 грн. Каже, що перший курс лікування коштує 10 тис. дол. А потрібно ще два.

— Тепер я думаю, що все це не просто так, — зізнається. — Я після цього стільки всього усвідомив... Зрозумів, що є найголовніше, а є мішура.

— А що найголовніше? — запитую.

— От недавно я переходив дорогу біля онкодиспансера, — замислившись, почав розповідати спортсмен. — Переді мною зупиняється “жи­гулька”, з неї вибігає чоловік і каже: “Як там ваше здоров’я? Я весь час тримав за вас кулаки. Свого сина до вас на тренування водив. Хочу сказати, що ви хороша людина”. То я думаю, що найважливіше — бути хорошою людиною.

Віталій відкриває ноутбук. На екрані — фото дружини Оксани з мале­ньким Назарчиком на руках. Потім показує кліп, який зняли його вихованці. Звучить “Mаnowar”. На екрані його учні за кілька секунд нокаутують суперників. Віта­лій із захопленням коментує ці поєдинки. Далі змагаються дівчата, і за мить їм вручають нагороди. Усі задоволені, а найщасливіший біля них — Віталій.

 Кошти на лікування Віталія Кушнірика можна переказати на такий рахунок:

Філія “Тернопільська дирекція” АТ “ІНДЕКС-БАНК”, МФО 338835, ЗКПО 33833080, Рахунок 29096840000009.

Призначення платежу: Переказ коштів на лікування Куш­ні­рика Віталія Богдановича на особовий рахунок № 26201400980001.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.