Син московського бізнесмена став настоятелем Лядівського монастиря

>Не засумніватися. Напевно, це для нього головне. Не похитнутися, а йти тим шляхом, який вибрав. І щоб жодного дня не шкодувати, що живеш життям монаха.
Сьогодні його називають отцем Антонієм. Йому 32 роки. Своє ім'я в миру він згадувати не хоче, каже: "То вже вмерло - давно залишилося... " Йому не виповнилося ще й 16, коли пішов у монастир. А міг би жити у Москві, сьогодні у його батьків там дві квартири, батько - депутат Щолківської міської думи, військовий полковник у відставці, який став бізнесменом... Коли мама приїжджає у Лядівський монастир, плаче - їй жаль своєї дитини...
Про історію монастиря можна писати багато - і все цікаво. Та от історію отця Антонія знають сьогодні мало. Не любить він про себе розповідати.

„Мама тільки плаче...”
- Навчався у Гайсині - у середній школі №4. Там провчився два з половиною класи, а потім середня школа №11 у селищі Чкаловському Московської області Щолківського району, куди перевели батька. Там прожив сім років. Потім ще рік у коледжі електроніки, а потім пішов у монастир.
- Як прийшли до церкви?
- Незвичного нічого немає. Як і всі. Було це у 1993 році. У мене в роду десять священиків - це протягом 150 років. Бабка у мене віруюча, в церкву ходила, мене водила, по монастирях їздила. Діти в школу йдуть із книжками, а в моєму портфелі Псалтир, Євангеліє...
- Як батьки сприйняли ваш вибір?
- Мама і досі переживає. Фактично я сам вирішив іти у Лядівський монастир. А почув я про нього у Почаєві від священика, який служив у цьому храмі. І коли нас відпускали "у відпустку" на два тижні, то завжди їхав до бабусі в Гайсин і сюди. І вирішив після закінчення семінарії їхати в Лядову, владика Макарій благословив... Мені був 21 рік.
Мама дзвонить із Москви, питає, де я і як. Кажу: «Село Лядова, Могилів-Подільський район». І мама замовкла. Почала плакати і каже: "Ти там уже був". Виявляється, колись у Немирові був педагогічний технікум, мама там вчилася, з батьком вони там познайомилися. І вчилася з нею подружка із Лядової. І коли батько з мамою поженилися, поїхали на весілля до цієї подружки.
Мама була вагітна мною, і тоді тут вона була...
- А тепер приїжджала?
- Так. Приїжджає, тільки плаче... Батько теж був. Зараз на пенсії, депутат, бізнес свій має, дві квартири в Москві. Тобто перспектива у мене в житті була, навіть міг у семінарії влаштуватись у Сергіїв Посад, але я не хотів біля батьків. Ще є молодший брат. Цього понеділка захищає диплом, інститут закінчує - організація кадрів, щось таке... Брат мене найбільше розуміє, в церкву ходить...
- Ніколи не шкодували про свій вибір?
- Ні.
- Що найважче?
- А ви мені скажіть, що в житті простої сімейної людини найважче?
- ...
- Батьки вкладають себе в дітей, жертвують своїм здоров'ям, своїми силами, всім.... Часто діти цього не розуміють. Тобто не те важко, що людина переносила, а те, що діти виросли і не зрозуміли. Не умови важкі, а те, що ти стараєшся донести якусь ідею, а тебе не завжди розуміють. Монастир є монастир, але є людський фактор - споконвіків. Був преподобний Сергій Ігумен, братів зібрав, та якось вони ледь не вигнали його з монастиря. То найважче... Сьогодні у нашому монастирі пара монахів, а то послушники - всього 14.
- Багато бажаючих стати монахами?
- Дуже. Просто люди приходять і не розуміють суть чернецтва. Дехто залишається. Колись один святий сказав, що якби все людство знало, наскільки важкий чернецький труд, то в монастир жодна людина не прийшла б, але якби всі люди знали, яка нагорода за це буде від Бога, то всі пішли б у монастирі. Як Достоєвський писав: якщо не спробуєш смак вина, то ти не можеш ні розповісти, ні показати його. Так само і це.
- Можливо, через те, що покійний владика Макарій був у такому віці, він міг собі дозволити розповідати надзвичайну історію свого кохання - про Ліду. Як вона танцювала з ним, а він їй на ноги наступав, як вона сиділа, як трималась у ресторані... У вас було в житті таке велике кохання?
- Що я вам скажу - хвалитися немає чим... Я пішов у монастир, коли ще 16 років не було...

"Господи! Хай буде воля Твоя, а не моя"
Отець Антоній шкодує лише за часом - його постійно бракує. За монастирем 60 гектарів землі, яку ченці самі обробляють. Є пасіка, вівці, три корови, свині... Але й два трактори, будують ще готель для паломників, а вони там щодня. Роблять монахи і свічки - для себе. "На свічках ми не заробляємо... На чому заробляємо? На вас ось. Я жартую. Туристи приїжджають... Якби ще держава хоч трішки допомагала". Водночас настоятель проти "приватних інвестицій". Проте умови за ці десять років змінилися: "У нас теж цивілізація - парове опалення, туалет, душ, кухня, пральна машинка-автомат, насос качає..." Телевізор теж є, але часу на нього немає. Інколи отець Антоній з мобільного телефону заходить в Інтернет.
А коли зовсім важко, їде у Києво-Печерську лавру - до преподобного Антонія. Він із тих, хто вдячний Творцеві за кожен день. Труднощі зникають, коли усвідомлюєш, що кожен день є даром. І тоді справді найбільшою мудрістю звучить проста щоденна молитва: "Господи! Хай буде воля Твоя, а не моя". 

"Музей атеїзму захотіла тут радянська влада у 1989 році"

- Історія монастиря дуже бідна - у 1825 році при уніатах був закритий, існував як приходська церква. А далі, хоч і монастиря не було 250 років, місце називали "монастирем". Печерний храм, природа надихала людей - благодатний стан. Куди після революції зникла чудотворна ікона, невідомо.
У 1938 році, коли тут проходив кордон із Румунією, НКВС шукав причини, щоб його знищити, і придумали, що тут переховуються контрабандисти, звідси передають сигнали на румунську територію, тому наказали підірвати. Ніхто з місцевих - ні військових, ні прикордонників - не наважився на таке святотатство. Підривника знайшли у сусідньому селі. Місцеві жителі розповідають, що, коли він закладав вибухівку, чув усередині ангельські пісні, Господь його намагався зупинити. Перший раз після вибуху церква не зрушилась. Другий раз теж. А на третій раз він уже стільки заклав вибухівки, що вибуховою хвилею весь храм - куполи, хрести, стіни - все відкинуло у Дністер. Водолази бачили рештки на дні річки.
У 1962 році відновили храм Преподобного Антонія, люди принесли ікони, поновили богослужіння, хоч на весь район було чотири священики. І в 1989 році тут вирішили зробити музей атеїзму. Голова сільської ради, вчителі руками дітей почали викидати все з храму - ікони, убранство... Діти знайшли чернецькі поховання, розбирали і діставали кістки, черепами грали у футбол.

Настоятель отець Антоній

- У Візантії існує традиція, що, коли помирає монах, його тіло хоронять, а через три роки відкопують його останки і кості миють у морській воді і далі їх складають у костниці. Так само у нас тут зберігаються останки братів, які жили і служили у цьому монастирі - більше ніж 20, але немає всіх черепів. Експерти сказали, що у середньому їм 300-400 років.
Лежать тут і дитячі кістки. Раніше, коли в батьків помирала дитина, якщо був поруч монастир, то несли маленьку безгрішну ангельську душу в монастир. Окрім того, могли і діти були при монастиреві. Багатодітні сім'ї старалися віддати одну дитину, аби молилася за весь рід.
Є череп, мабуть, козака, бо ще за життя був проламаний, а потім він зрісся. Воїни теж ішли у монастир, було і таке....

Параскевія дев’ять років при монастирі. Каже, що все більше людей приходить до них