“Якби знала, що це востаннє...”

Дзвінок з міліції, що сповіщав про смерть чоловіка, став громом серед ясного неба. Сподівалася, що це якась помилка, але коли приїхала на місце аварії і на власні очі побачила вщент розтрощене авто і калюжу крові – в душі померла остання надія на диво. Все на що спромоглася – відчайдушно закричати: «Ні-і-і!» і втратити свідомість. За якусь мить вона назавжди загубила свій світ, втратила чоловіка, якого любила, з яким пізнала усі чари кохання, з яким створила сім’ю, якому народила дітей. Усе це за долю секунди поглинув морок. Життя розділилося навпіл – на “до” і “після”. Душу і серце шматував нестерпний біль, від якого хотілося померти самій, а розум нагадував про дітей і про те, що на цьому життя не закінчується – воно й далі триває.

Про те, що було далі жінка пам’ятає лише уривками. Труна, свічки, вінки, квіти, церква, цвинтар, свіжа могила – все, як страшний сон, як кадри з чорно-білого кіно. А в серці – велика журба і скорбота, немов вбитий цвях, через який рана ніколи не перестане боліти і кровоточити. І думка, як чорне гайвороння над цвинтарем, била бумерангом по свідомості: “Йо-го не-ма! По-мер! Не бу-де ні-ко-ли!”.

Через кілька місяців вдова читала книжечку Бруно Ферреро “Політ сокола”, що випадково потрапила їй до рук. Вона дала волю сльозам, бо в рядках однієї короткої історії для душі впізнала себе й тих жінок, яким судилося стати вдовами.

“Якби я знала, що це востаннє – дивилася б на тебе, коли засинаєш. Накрила б тебе ліпше ковдрою, подякувала б Господу за твоє цінне життя. Подивилася би трохи, як спиш.

Якби знала, що це востаннє – провела би тебе аж до дверей, коли виходиш, поцілувала би, обійняла і попросила повернутися, аби ще раз тебе поцілувати.

Якби знала, що це востаннє – слухала би твій голос, вимкнула би телевізор, відклала б газету і всю увагу присвятила тобі. Запам’ятала би звук твого голосу і блиск твоїх очей.

Якби знала, що це востаннє – слухала би твій спів, співала би з тобою, а далі попросила заспівати ще раз.

Якби знала, що це востаннє я з тобою – надавала би великого значення тій хвилині. Не клопоталася б тарілками, подвір’ям, навіть сплатою рахунків.

Якби знала, що це востаннє – прагнула б бути з тобою завжди.

Якби знала, що це востаннє ми разом – прагнула б бачити тебе щасливим. Приготувала б твої улюблені страви, пограла би з тобою у твою улюблену гру. Взяла б один день відпустки, щоб бути з тобою. Не переймалася б занадто складанням забавок і застелянням ліжка. Нагадала б тобі, як багато для мене важиш. Сказала б тобі, що дуже прагну, аби ти пішов до Раю. Сказала би, щоб ти був сильний. Сказала б, що люблю тебе – і ми зі сміхом ділилися б нашими улюбленими спогадами.

Якби знала, що це востаннє – читала б разом з тобою Святе Письмо і ми разом помолилися б до Бога. Я подякувала б Господу за те, що ми зустрілися, і за те, що так чудово нами опікувався.

Якби знала, що це востаннє ми разом – плакала б, тому що хотіла б провести більше часу з тобою.

Якби знала, що це востаннє...»

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.