Жінки повстанського підпілля

У переважній більшості долі вояків УПА, в тому числі й жінок-повстанок, склалися трагічно. Вони або загинули у страшних муках, або ж пройшли крізь пекло тюрем і таборів. З кожним роком все менше й менше очевидців тих буремних подій залишається серед нас. А так хочеться, щоби молоде покоління знало правду про своїх героїв, щоб пам'ятало про їхню жертовність, і любило Україну так, як вони - не шкодуючи власної молодості, особистого щастя і, навіть, власного життя. Правдивим свідченням мужності та жертовності є долі наших землячок, жінок-повстанок Михайлини Голінати (Лариси), Ірини Бабуняк (Ніни) і Марії Понятишин (Лесі).
Чекала своєї черги
Прикладом відданості національним ідеалам є життя референта крайового проводу ОУН Михайлини Голінати.
Вона народилася у 1927 році в селі Стара Ягольниця Чортківського району в селянській сім'ї. Батько майбутньої повстанки Семен Голіната був активним членом "Просвіти" та головою товариства "Сокіл". Тому у хаті, де мешкала ця родина, завжди було людно. Тут читали просвітянські книжки, українські газети тощо. Односельці сходилися сюди поговорити й поділитися новинами. Вели розмови про більшовиків на сході і фашистів на заході, про голод на Україні, про ЧК, ГПУ, НКВД, про січових стрільців, ОУН, про неминучість світової війни.
Маленька Михася усе це уважно слухала. Ще змалку із захопленням читала книжки. У 40-му році побачила на власні очі перші вивози односельчан у Сибір. Не одну ніч вона просиділа з рідними на підготовлених клунках, чекаючи своєї черги. Бачила вона і колони в'язнів, яких в оточенні собак гнали з Чортківської тюрми на залізничний вокзал, де їх вантажили у товарні вагони. У червні 1941 дівчина на власні очі бачила страшні помордовані більшовиками тіла в'язнів Чортківської тюрми. Все це формувало її ідеали і завчасно робило дорослішою.
"Хтось мусить бути тут"
У 1941 році Михайлина Голіната вступила в 5 клас Чортківської гімназії. Там 14-літньою юнкою увійшла до складу підпільної юнацької організації, заснованої при ОУН. Через два роки дівчина переходить у підпілля УПА. Бере одразу кілька псевдонімів Мрія, Мирослава і Лариса.
У 1946-47 роках свідомо відмовилася переходити кордон, прекрасно розуміючи, що на рідній землі її чекає неминуча смерть.
— Хтось мусить бути тут, - казала Михайлина (Лариса), на той час уже референт крайового проводу Організації Українських Націоналістів.
Розірвала на собі шви
Наприкінці грудня 1949 року криївку крайового проводу в селі П'ятничани виявили більшовики. Тоді Ларису важко поранили. Залишаючись без свідомості, вона потрапила до рук КДБ.
Дівчину доставили в лікарню, де терміново прооперували. На животі наклали численні шви.
Коли Михайлина опритомніла і зрозуміла, де вона і що її чекає, не вагаючись, вирішила звести рахунки з життям. Вона розірвала на собі всі післяопераційні шви і викинулася з другого поверху лікарні головою донизу. Від отриманих травм померла в тяжких муках. Михайлину Голінату поховали кадебісти, тому про місце її останнього спочинку й досі ніхто не знає.
Студенткою перейшла у підпілля
Не менш трагічно склалося життя іншої нашої землячки, повстанської медсестри Ірини Бабуняк (Ніни).
Вона народилася в 1921 році в селі Вербів, що на Бережанщині, в інтелігентній патріотичній сім'ї. Батьки дівчини - Іллярій та Ольга Бабуняки були вчителями. Тато майбутньої повстанки - колишній хорунжий бригади УСС, активний організатор хорів. Ще молодим він заснував у Вербові дитячий, а після Першої світової війни і чоловічий хор.
Після закінчення неповної середньої школи Ірина Бабуняк у 1934 році вступила до Бережанської гімназії. До приходу більшовиків закінчила 4 класи гімназії і перший курс гуманітарного ліцею. У вересні цього ж року батьки дівчини переїхали до Бережан. А вже у 1940 році Ірина отримала атестат зрілості.
Того ж року вона вступила в Львівський медичний інститут. На початку квітня 1944-го, коли фронт докотився до Тернополя, багато студентів-медиків перейшло у підпілля для праці в Українському Червоному Хресті та відділах УПА. Серед них  була й Ірина Бабуняк.
Стала медичним референтом
Дічину направили в Тернопільську область в село Тростянець, Бережанського району. Тут вона зустріла своїх батьків, які були змушені переїхати з Бережан до рідні в село. У вересні 1944 року на хуторі Морги проводили курси підвищення кваліфікації студентів-медиків.
- Після того, як Ірина Бабуняк закінчила їх, її разом з Ольгою Сліпою (Цекою) направили на постій на Чортківську округу з куренем командира Бистрого в село Соснівку, - пише у своїх спогадах член братства вояків ОУН-УПА "Лисоня" Іван Швак-Шуль (Орлик). - Цека тоді працювала окружним лікарем, а Ніна - окружним медичним референтом. Їхній постій був у селі Більче-Золоте і селі Монастирок Борщівського району.
Навесні 1945 року так звана "Червона мітла" проводила облави у селах Чортківської округи. На Великдень відбувся бій біля хутора П'ятихатки між відділами УПА Борщівського та Заліщицького районів і "Червоною мітлою". Тоді загинули 22 енкаведисти і троє бійців УПА. Намагаючись допомогти повстанцям, Ірина Бабуняк разом з подругою Марією Понятишин потрапили у засідку. Дівчат-повстанок жорстоко замордували.
Була єдиною дочкою
Скупі відомості залишилися про подругу Ірини Бабуняк Марію Понятишин.
Вона народилася на Теребовлянщині, в селі Підгора, у 1924 році. Була єдиною дочкою в батьків. Після закінчення початкової школи Марія Понятишин вчилася в Теребовлі. У 1946 році стала студенткою Тернопільської гімназії. Вела просвітницьку роботу серед молоді. Була активною, дисциплінованою, вимогливою до себе та інших.
У 1942 році її заарештувало гестапо, але дівчині вдалося втекти. Після цього пішла в підпілля. Недовго працювала повітовою референткою дитячих садків у Копичинцях. Згодом її перевели машиністкою у Службу безпеки. Починаючи з 1944 року, працювала надрайоновою Українського Червоного Хреста на Борщівщині.
За причетність Марії Понятишин до УПА, її батька заарештували. Тим часом мама повстанки перебувала серед чужих людей. Повернувшись із тюрми інвалідом, батько Марії невдовзі помер. Дізнавшись про мученицьку смерть дочки, мама втратила здоровий глузд.
18 липня 1995 року Ірину Бабуняк та Марію Понятишин зусиллями Теребовлянського районового братства УПА та Тернопільського братства ОУН-УПА "Лисоня" перезахоронили на Теребовлянському цвинтарі в спільну могилу.

Спогади очевидиці про смерть повстанок
Ось як про бій між повстанцями та "Червоною мітлою" згадує очевидиця тих подій Мотря.
"Наступного дня дві жінки з села вислали у розвідку. Повернувшись, вони сповістили, що там є поранені, які потребують допомоги. Ірина Бабуняк разом зі своєю подругою Марією Понятишин (Лесею), незважаючи на небезпеку поквапились до лісу, щоб надати медичну допомогу стрільцям. Переодягнувшись у сільський одяг, разом з двома дівчатами з села Більче-Золоте - підрайоновою Марією Миськів (Дібровою) та зв'язковою Парасковією Танчак пішли в напрямку П'ятихаток, де за скелями енкаведисти зробили засідку.
Ніна і Леся відстрілювались, але їх таки схопили. Ірину Бабуняк поранили в плече, а згодом голову прокололи багнетами в багатьох місцях. Її подруга Леся - надрайонова Українського Червоного Хреста була поранена розривною кулею в голову. Їй зірвало череп, а тіло кадебісти пробили багнетами в багатьох місцях. Районову Марію Миськів та зв'язкову Парасковію Танчак енкаведисти замучили без жодного пострілу так, що їх не можна було впізнати.
На третій день свят селяни привезли тіла усіх замордованих дівчат до села. Наступного дня Ніну і Лесю поховали в спільній могилі, а тіла місцевих дівчат забрали для поховання рідні."

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.