У Тернополі письменник Євген Положій розповів, як у 25 років став редактором

Мистецька зустріч сумського письменника Євгена Положія із жителями нашого міста відбулася 16 грудня. Тоді він приїжджав разом зі своїм другом, відомим українським письменником Андрієм Курковим.
Пан Євген говорить, що ні про що не шкодує. І якби йому випала нагода повернути час, він би ще раз пройшов тими ж самими стежками. Інакше, життя не було б таким цікавим і насиченим.
- Звичайно, що в мене були неприємні ситуації, - говорить він. - Але, на щастя, я знайшов із них вихід. Тому абсолютно щасливий, що сталося все так, як сталося. Треба просто вчитися берегти те, що нам дає Бог.
Євгену Положію 42 роки і його ім’я відоме представникам багатьох регіонів країни, і не тільки нашої.
Рік не розмовляв
Перші чотири роки свого дитинства, письменник прожив у селі Терни Недригайлівського району. Батьки розлучилися, а Євген жив у бабусі з дідусем.
- Як і всі діти, я був неймовірним романтиком, - каже він. - Виходив із двору, сам чи із собакою, і йшов, куди очі дивилися. Міг годинами стояти на мості й спостерігати за тим, як тече вода у річці. Рідні злякано шукали мене. А я просто стояв... І мені було все рівно, що за мене хвилюються.
У чотири роки Євген переїхав до інших бабусі й дідуся в Курськ (Росія). До того часу хлопець ніколи в житті не чув російської мови. Тому після приїзду на нове місце проживання в нього трапився “лінгвістичний шок”.
- Цілий рік я ні з ким не розмовляв, - розповідає чоловік. - Багато їхніх слів навіть не розумів. Тому просто мовчав, узагалі не відповідаючи. Бабуся почала мені читати казки Андерсона, П’єро, Грім та інших. Вони примирили мене з іншою мовою і родичами.
“Хотів ударити шаховою дошкою по голові”
Коли Євгенові Положію виповнилося п’ять років, він переїхав у Суми. Там навчався у школі. Полюбляв гуманітарні предмети й фізкультуру. Усі інші дисципліни вчив задля оцінки, каже він.
- Завуч мене називав “антисоветчиком”, - зізнається журналіст. - Казав, що я їх при нагоді усіх би розстріляв. Це тому, що я любив носити американські джинси й екстраординарну зачіску. Якби моя воля, я б і справді їх тоді розстріляв.
Одним з улюблених занять школяра на той момент була гра в шахи.
- Я навчився грати раніше, ніж читати, - роповідає сумчанин. - Моїм партнером був дідусь. Я дуже не любив програвати, а тому болісно пережив кожну поразку. Хапав дошку й готовий був бити нею по дідовій голові. Ото був характер! Згодом я закинув шахи й займався гандболом та футболом.
Вступити в Київський державний університет випускникові школи не вдалося. Тож він пішов навчатися на муляра-альфрейщика (робить художній розпис – прим. ред.). Закінчив училище із червоним дипломом, хоч, запевняє, майже не ходив на заняття. Серед уподобань студента були спорт і художня самодіяльність.
- Часом я фізкультурнику казав, що граю у спектаклі, а педагогу-організатору - що граю у футбол, - посміхаючись говорить пан Євген. - А насправді займався своїми справами.
У юнацькі роки письменник закохався. Чоловік вважає, що то було спражнє, хоч і нещасливе, кохання, як і всі наступні. На його думку, іншої любові не буває. Адже саме так вона дарує людям свободу.
Екзамени здав без підготовки
Після училища на сумчанина чекала армія. Його відправили служити в будівельний батальйон. Там він оволодів навиками багатьох робітничих професій: каменяра, кухаря, художника. У вільний час читав різну літературу. Автомат, згадує, тримав один раз у житті - на присязі. Увесь інший час його вірним другом була лопата і інші будівельні інструменти.
Військова служба закінчилася 31 грудня. Після того хлопець поїхав у Київ. Його батько, Віктор, працював головним редактором на Кіностудії ім. Довженка.
- Я сказав, що вже напрацювався за два роки й хочу вчитися в університеті, - розповідає літератор. - Батько обдзвонив усі вузи. Але єдиний заклад, у якому ще тривав набір, - Сумський педагогічний університет. Я приїхав у виш після обіду. Мені пояснили, що прийом на філологічний факультет (російська мова і література) уже закінчився. Жінка, яка приймала документи, виявилася однокласницею мого батька. Вона викликала всіх викладачів, аби я здав екзамени.
Диктант Євген Положій написав на відмінно, хоча й попередньо не готувався до нього. Його зарахували на підготовче відділення. А вже з нового навчального року він вчився на першому курсі.
У 25 років - головний редактор
Із посмішкою на обличчі пан Положій згадує, як потрапив у журналістику. Тоді він навчався на третьому курсі університету. Хотів заробляти самостійно. Уже був одружений і йому потрібні були кошти на сім’ю.
- Я йшов однією з центральних вулиць, - говорить медійник. - Як казав Чарльз Діккенс, усі важливі романи починаються або на цвинтарі, або біля нотаріальних контор. Проходячи біля такої контори в Сумах, я зустрів свого знайомого. Він мені спочатку запропонував бути директором банку. Я відповів, що не вмію рахувати. Потім він зазначив, що буде випускати в місті 15 газет. “Одну з них - “Оаза” видаватимеш ти,” сказав тоді чоловік.
Студент-філолог нічого не знав про видавничу справу. Каже, що не знав, як увімкнути комп’ютер, не те, щоб друкувати на ньому. Тоді не було і мобільних. У штаті редакції було двоє чоловіків: пан Положій і дизайнер. Тож разом вони “ліпили” газету. Назвали, щоправда, її не “Оаза”, а “Вік-енд”.
- Видання було щось на зразок дайджесту, - продовжує чоловік. - Я збирав новини звідусіль. Сам придумував астропрогнози. До речі, вони користувалися неабиякою популярністю. Звертався також до знайомих художників, аби вони малювали карикатури до віршів та інших матеріалів. Багато відомих людей у місті казали, що моя газета нічого не варта. Тоді я сам пішов продавати її до Центрального універмагу. За чотири дні продав кілька тисяч примірників. Відтоді сумчани заговорили, що в місті з’явилося нове видання, причому не нудне, як усі інші.
Матеріальне становище “Вік-енду” покращилося. Пан Євген набрав штатних працівників, здебільшого викладачів університету. У 1998 році газету довелося закрити. На її рештках виросла нова - “Панорама”.
“Мандруйте та читайте!”
У вільний від роботи час Євген Положій подорожує та пише книги. Автостопом він побував у багатьох країнах Близького Сходу, відвідав США. За його словами, так можна набагато більше побачити й витратити найменше коштів. Враження від поїздок у далекі країни журналіст виклав у свої книгах, яких вже 12.
Пан Положій має ще багато мрій. Але, як написав в одній зі свої книг, нікому їх не відкриває, навіть собі перед дзеркалом. Мовляв, інакше, можна наврочити. Коли з неба падає зірка, він подумки загадує бажання. Говорить, що вони збуваються. Тож іншим також радить мріяти...

Наталія БУРЛАКУ

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.