«Я втратив все»: вінничанин поділився своєю історією життя з обсесивно-компульсивним розладом

У матеріалі використані ілюстративні зображення

Нав’язливі думки й неконтрольовані дії можуть буквально зруйнувати життя і надію на краще майбутнє. Спеціально для «20 хвилин» вінничанин Денис відверто розповів про своє життя з обсесивно-компульсивним розладом, труднощі в роботі та невдачі у стосунках.

— Мене дуже дратує, як зараз у масовій культурі романтизуються психічні хвороби й розлади. Я знаю про що кажу, у мене ОКР і в цьому немає жодної романтики, — говорить чоловік. — Моє життя довгий час нагадувало біг по колу від самого себе і, зрозуміло, втекти ніколи не вдавалось. Мене не відразу почав турбувати мій стан, спочатку я його просто ігнорував, потім заперечував, а далі стало дуже страшно.

За словами Дениса, він нікому не розповідав про свої тривоги, намагався впоратися сам, бо найбільше боявся осуду знайомих.

— Мене б засміяли хлопці на роботі, якби почав таким ділитися, порадили б проспатися і не нити — кому ж зараз легко, — ділиться він думками. — Коли ти ростеш серед людей, для яких тільки смерть є поважною причиною щось не робити, то жалітися взагалі немає сенсу. Тим більше на хворобу, яку не можеш пояснити.

Все почалось після переїзду 

—  У дитинстві мене нічого особливо не турбувало, був звичайним хлопцем, можливо, трохи сором’язливим і піддатливим, — пригадує Денис. — Дурні думки іноді виникали, але це у всіх так, то навіть говорити не варто. Тривогу викликало лише навчання і постійні сварки з батьками, про жодні неконтрольовані дії для заспокоєння мова теж не йшла. 

Після закінчення школи Денис вступив до будівельного коледжу, закохався в одногрупницю і запропонував їй жити разом. Пара почала знімати кімнату, бо батьки рішення хлопця не підтримали.

За його словами, саме тоді з’явились перші «дзвіночки».

— Я був дуже знервований, буквально весь час відчував сильну тривогу й страх, хоч об’єктивних причин для цього не було,  — говорить чоловік. — Думав, що реагую так на зміни в житті, на відповідальність і всі нові виклики: навчання, робота, спільне проживання з дівчиною, відсутність грошей...Напевно, найбільше турбували саме гроші. Я брався за будь-яку роботу, яку можна було поєднувати з навчанням, тому працював нон-стоп, без вихідних і часто ночами.

Згодом Денис помітив, що дуже боїться втратити роботу через хворобу.

— Мене, здорового й майже стокілограмового чоловіка, лякав нежить, — сміється він. — Страх не з’явився в одну мить, зрозуміло, з кожним днем ставало все гірше й гірше. Спочатку я просто боявся людей із застудою, потім було важко перебувати в натовпі, торкатися поручнів у транспорті й грошей у магазині. У мене в голові виникали страшні, але дуже реалістичні думки про хворобу і смерть, уявляв, як після звичайної застуди підуть ускладнення, почнуть відмовляти органи, впаду в кому... 

Пари в коледжі стали для нього теж випробуванням, бо перед тим як сісти за парту, він витрачав пачку вологих серветок, щоб все протерти. І зробити це мав так, щоб ніхто з одногрупників чи вчителів не помітив. Вологі серветки й антисептики стали постійними компаньйонами Дениса, а час проведений перед рукомийником стрімко зростав.

— Бувало, що я мив руки хвилин 10-15 і не помічав цього. Страх підчепити «заразу» був дуже сильним, я б сказав неконтрольованим, бо жодні логічні аргументи не діяли, — намагається пояснити він. — Я буквально чув команди зсередини: «Йди у ванну! Терміновано! Мий руки краще! Ні, цього не достатньо, продовжуй ще». І лише виконання цих вказівок могло трохи заспокоїти й повернути в реальність.

На роботі рятували рукавиці

Аби не торкатися робочих поверхонь чи інструментів руками, чоловік майже завжди одягав рукавиці. Каже, що робота на будівництві стала в пригоді, бо так там працювали всі.

— Коли тривога була особливо сильною, то навіть не міг потиснути іншим чоловікам руку. Намагався віджартуватися, плескав по плечі чи потискав за лікоть,  — пригадує Денис. — Це було жахливо, бо я однаково сильно боявся хвороби й стати посміховиськом. Але мене жодного разу не викрили, я так сподіваюсь, косих поглядів не бачив — і на тому спасибі.

Чоловік додає, що тривога і потреба чистоти в нього все ж виникали не щодня.

— Знаю, що є людини в яких це постійний процес, з дня в день, з року в рік. Та мені поталанило, бувало, що кілька місяців міг триматися, — ділиться він. — Нав’язливі думки у тій чи тій мірі були майже завжди, але очисних ритуалів вдавалось уникати.

Найважче йому було у незнайомих компаніях або незвичних місцях, часто нові умови провокували появу симптомів.

— Трохи працював кур’єром, то це був жах, — зізнається чоловік. — Мене звільнили звідти, оскільки я не міг себе контролювати: запізнювався, бо довго мив руки, замовлення привозив не вчасно, бо по дорозі заїжджав в магазин за вологими серветками. І ще багато неприємних моментів, через які страждав не лише я, але й люди з якими працював.

Загалом Денис змінив понад 10 робіт і каже, що у половині випадків причиною був саме його розлад.

— Це зараз карантин, всі ходять в масках, а рукавиці й антисептики не викликають подиву. Коли ж цим зустрівся я, то відчував себе цілковитим ідіотом. Ідіотом, який через страх втратив все.

Кохання і душ

Через два роки спільного проживання, від Дениса пішла дівчина. Життя з диваком, як він сам говорить, витримати не змогла. Та не тільки це стало причиною.

— Вона бачила, що зі мною щось не так і, якщо чесно, була єдиною людиною, якій я був готовий відкритися, та їй це було не цікаво. Вона не засуджувала мене, не сміялась, та й не підтримувала ніяк, — пригадує Денис. — Ми ставали все далі один від одного і не тільки через розлад. Я багато працював і хоч ми разом жили і навчались, та для спілкування часу не було. Соромно, але я рідко цікавився її справи і почуттями. Тому й не дивно, що до мого миття рук їй теж було байдуже.

Він додає, що останні місяці разом взагалі важко назвати приємними.

— У періоди, коли в мене була сильна тривога й особливо яскраві страхи, я боявся навіть її. Зайвий раз не торкався, що вже говорити про секс, — знічено говорить Денис. —  Бувало я одразу біг у душ і міг там бути з пів години. Розумів, як їй боляче від того, та вдіяти нічого не міг.

Після розриву, хлопець ще якийсь час знімав кімнату, але через нестабільну роботу був змушений повернутися до батьків.

— Щодо інших дівчат, то я намагався, але все закінчувалось після кількох побачень. Секс на одну ніч мене теж не влаштовував, бо страх щось «підчепити» зовсім не давав розслабитися. Після таких пригод я дуже довго відмивався...

«Я все зруйнував»

— У мене мав бути день народження, 26 років, тоді якраз було затишшя, нічого особливо не хвилювало і жив я загалом звичайним життям. Подумав, що добре було б зібрати друзів, і раптом з жахом зрозумів, що збирати просто немає кого, — з сумом продовжує він. — Найгірше було те, що це я все зруйнував. Друзі навіть не знали, що мене щось турбує, це не вони мене покинули сам на сам з проблемою, а я замінив їх на мило й серветки. 

Денис зізнається, що коли були особливо складні періоди, він просто ігнорував дзвінки друзів, не відповідав на повідомлення і відмовлявся від усіх зустрічей. А коли симптоми спадали, соромився першим до них телефонувати.

— Боявся, що доведеться пояснювати і виправдовуватись. Боявся, що мені не повірять або скажуть, що це я так увагу привертаю чи фільмів передивився. Я так боявся, що друзі від мене відвернуться, що сам від них пішов, — розмірковує чоловік. — З батьками теж стосунки не дуже хороші у той час були, хоч гроші заробляв, та їх на окреме житло не вистачало, от і виходить, що сидів у них на шиї. Почувався найбільшим лузером у світі, жалів себе і від цього ставало ще гірше. 

Поки рано говорити про перемогу

Ще кілька років тому  Денису здавалося, що в нього нічого немає, а про повноцінне життя годі мріяти. Разом з колегою зі старої роботи він поїхав у Київ на одне з будівництв і каже, що це рішення докорінно змінило його життя.

— Там були непогані гроші, плюс я познайомився з потрібними людьми й почав задумуватись про іншу роботу. Тривога й страхи були зі мною, але не сильно турбували, — пригадує він. — Якось я познайомився з дівчиною, а вона виявилась психологом. Стосунки у нас не склалися, але про ОКР я дізнався багато. А ще отримав від неї необхідну підтримку, вона говорила, що мені немає чого соромитися і досить вже себе жаліти, мовляв, люди і не з таким живуть.

Трохи повагавшись Денис записався до психотерапевта, каже, найважче було прийти на перший сеанс.

— Знову ж таки, мені було соромно зізнаватися у своїх страхах, бо розумів, які вони абсурдні, — сміється Денис. — Та втрачати мені було нічого, тому розпочалось довге лікування. Фактично, воно досі триває, але це вже більше самолікування, я прийняв свій стан і контролюю симптоми. Про результати чи взагалі перемогу над розладом говорити зарано, але я стараюсь, змінив кілька психологів і перестав себе соромитися.

Чоловік повернувся до Вінниці, знайшов стабільну роботу й вчиться приймати себе.

— Дуже важко було, коли тільки почався карантин, думав, що не впораюсь, але завдяки лікарю і декільком друзям, яких вдалось повернути — тримаюсь. Вірю, що і в особистому буде прояснення, та поки не поспішаю, — говорить Денис. — У мене серед знайомих немає людей з ОКР, але знаю, що таких вистачає, просто у всіх різний ступінь. Мені здається, що жінки можуть швидше адаптуватися, тому хотілося б звернутися до чоловіків, щоб вони перестали, як я колись, перейматися чужою думкою, а вчасно зверталися по допомогу. 

Що говорять фахівці?

— Людині з ОКР здається, що вона мусить робити якісь ритуальні дії знову і знову для подолання тривожності й відвернення біди, вона постійно живе з відчуттям небезпеки та в очікуванні чогось жахливого, — розповідає лікарка-психолог і гіпнотерапевтка Ольга Дяченко. — Обсесивно-компульсивний розлад може виникати в зовсім різних людей. Взагалі зайві та безглузді думки з’являються приблизно у 90% людей, але саме ОКР розвивається лише у 2,5% (відповідно до середнього статистичного показника). У деяких джерелах цей відсоток коливається від одного до трьох.

Серед причини виникнення розладу лікарка-психолог називає біологічні й психологічні чинники.

— У головному мозку людини є ділянка, передня поясна звивина, яка зокрема створює схильність до зациклення на певних думках. У декого ця ділянка більш розвинена, тому є така біологічна схильність, — пояснює вона. — Серед психологічних факторів є схильність до очікування того, що може щось трапитись. Це може бути наслідком перенесених психотравмуючих ситуацій у минулому, коли в людини закріпилося переконання, що все повториться і знову станеться щось погане. Таке переконання призводить до появи значних обсесивних обдумувань, які переростають у тривогу, а тривога вже може переростати в ритуальні дії.

Як зрозуміти, що у вас ОКР?

Існує кілька найрозповсюдженіших обсесій:

• думки про зараження (страх захворіти на певну хворобу);
• думки сексуального змісту (виникають фантазії та думки сексуального характеру, які є неприємними для людини, але вона не може перестати їх думати);
• думки сумніву (чи вимкнула людина у квартирі воду, світло, газ чи зачинила двері);
• думки шкоди (страх, що людина може нашкодити комусь з близького оточення або собі самому).

Саме для того, аби подолати такі думки, людина починає повторювати певні дії чи слова. Це може приносити тимчасове полегшення, але через якийсь час весь процес повторюється знову й знову до нескінченності.

— Щоб зрозуміти, що в людини справді ОКР, потрібно звернути увагу на деякі важливі симптоми, — говорить Ольга Дяченко. — По перше, це поява нав’язливих обдумувань.  Це означає, що людина має думки або образи, що втручаються в її свідомість, а вона не може це контролювати, навіть якщо розумом не погоджується з такими думками й розуміє їхню безглуздість.

Далі лікарка-психолог називає появу тривоги, з якою неможливо впоратися.

— Після цього йде перехід до компульсій, тобто, все відбувається послідовно: думки — тривога — ритуальні дії, — наголошує вона. — Крім того, людина втрачає час, вона так часто проробляє ритуальні дії, що її самопочуття починає погіршуватися. І якщо на ці три компоненти вона витрачає понад годину — це вже сигнал, що варто звернутися до спеціаліста. 

Симптоми розладу, за її словами, порушують соціальне життя, провокують труднощі з адаптацією, людині стає важко виходити на вулицю, їздити в транспорті, ходити на роботу й займатися іншими повсякденними справами.

— Частіше за все, першими звертають увагу на прояви ОКР рідні люди. Саме вони мають про це сказати, якщо людина вже не критично оцінює свій стан, — зазначає Ольга Дяченко. — Мозок людини є дуже творчим, тому всі ми іноді маємо безглузді або неприємні думки. Потрібно пам’ятати, що стан можна коригувати, головне — не затягувати з цим.

Як говорить психологиня, є статистика, що люди часто звертаються по допомогу до фахівця лише через сім років після перших проявів розладу. За такий довгий період стан погіршується, що впливає на швидкість лікування. 

Фахова допомога

— Є золоте правило — не боятися, якщо виникає така ситуація, — говорить гіпнотерапевтка. — Тому дуже важливо прийняти розлад і не соромитися його.

Стосовно лікування ОКР, то потрібно дивитись на кожен конкретний випадок, але є кілька симптомів, за яких терапія потрібна обов’язково:

• відчуття втрати часу, тобто витрачання багато часу на обсесивні думки й ритуали;
• відчуття постійного стресу й напруги через прояви розладу;
• високий рівень стресу, який людина переживає у результаті обсесивно-компульсивного розладу.

— Лікується ОКР згідно з Міжнародними медичними протоколами, для лікування серед іншого використовують антидепресанти, але перші результати людина починає відчувати не відразу, а через кілька місяців, коли препарат накопичується в організмі, — пояснює Ольга Дяченко. — Також має бути психотерапевтична допомога, дуже гарно діє, до прикладу, когнітивно-поведінкова терапія і гіпнотерапія.

Завдяки поєднанню терапії та ліків, людина може почуватися цілком комфортно й жити без тривог і нав’язливих думок.

— Крім того, можна читати додаткову літературу й переймати досвід людей, що вже це пережили.

Про допомогу близьких

До терапії і під час неї кожному важливо відчувати підтримку близьких людей. Проте, за словами лікарки-психолога, важливо дотримуватись деяких правил, аби допомога не зашкодила.

— Ми іноді думаємо, що маємо допомогти людині з ОКР виконати її ритуальні дії, щоб вона швидше з цим покінчила й заспокоїлась, — говорить вона. — Часто родичі занурюються в це захворювання і стають співучасниками: перевіряють чи закриті двері, чи вимкнене світло й так далі. Але суть терапії полягає в протилежному, людині потрібно навчитися жити з цією тривогою і припинити виконувати компульсивні дії. Тому сім’я має стати опорою для людини з ОКР, бути поруч, не осуджувати і любити попри все. 

Книги, які розкажуть все про ОКР

Ми зібрали цікаві книги, які зможуть відповісти на багато питань про обсесивно-компульсивний розлад і допоможуть його прийняти. 

• Дж. Абрамовіц, Р. Джейкобі «Обсесивно-компульсивний розлад у дорослих»

У книзі зібрані науково обґрунтовані рекомендації щодо лікування обсесивно-компульсивного розладу. Цікавою вона буде як фахівцям, так і людям, які хочуть краще зрозуміти проблему й шляхи її подолання. 

• Д. Вестбрук, Н. Моррісон «Подолати обсесивно-компульсивний розлад» 

Книга стане у пригоді як людям з ОКР, так і їхнім близьким і друзям, які хочуть навчитися правильно допомагати. Багато уваги приділено самолікуванню, коли неприємні повторювані думки руйнують життя. 

• Ш. Беглі «Не можу зупинитися. Звідки беруться нав’язливі стани і як їх позбутися»

Автор приділяє увагу історії вивчення розладу й розповідає чим ОКР відрізняється від залежностей та як працює «компульсивний мозок». У книзі зібрано багато цінної інформації від визнаних лікарів. 

Читайте також:

«Я просто хочу бути нормальною». Відверта історія вінничанки з обсесивно-компульсивним розладом

Може торкнутися кожного: що таке емоційне вигорання і як йому запобігти?

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.